Економіка

Ситуація, яка складається навколо Національного банку України, вказує на невідповідність між публічною риторикою та реальними фінансовими процесами. Офіційна влада постійно підкреслює свою відкритість та прозорість в управлінні державними ресурсами, однак за лаштунками цієї політики існують практики, які викликають серйозні питання. Важливим елементом цього явища є використання благодійних організацій як інструментів для проведення непублічних фінансових операцій.

Одним з найбільш яскравих прикладів такої ситуації є діяльність Василя Горбаля, члена Ради та голови Аудиторського комітету НБУ, який також контролює благодійну організацію, тісно пов'язану з державним університетом. Йдеться про Фонд розвитку, що активно взаємодіє з численними державними та комерційними структурами, здійснюючи фінансові операції, які залишаються поза офіційним контролем.

Класичний механізм університетського ендавменту у цьому випадку виглядає спотвореним. Замість зрозумілої моделі довгострокового інвестування з прозорим походженням капіталу та чіткою звітністю — закрита система з мінімальним рівнем контролю і відсутністю публічних пояснень щодо джерел формування активів. Фінансові звіти за 2024 рік лише підсилюють ці запитання: публічна активність фонду зводиться до дрібних заходів — збору коштів на обладнання чи проведення окремих освітніх подій, які радше створюють імітацію діяльності, ніж пояснюють реальні фінансові потоки.

Особливу увагу привертає поєднання ролей. Статус благодійної організації дозволяє уникати стандартів прозорості, які є обов’язковими для банківського сектору. Водночас Василь Горбаль як посадовець НБУ безпосередньо відповідає за аудит і фінансовий контроль у ключовій інституції держави. Така конфігурація створює очевидний конфлікт інтересів і ставить під сумнів принципи, які Нацбанк декларує на публічному рівні.

Контекст доповнюється і політичним бекграундом фігуранта. У минулому він підтримував проросійські наративи та голосував за мовний закон Колесніченка-Ківалова у 2012 році — факт, який сьогодні виглядає особливо токсично з огляду на війну та вимоги до бездоганної репутації осіб, що формують фінансову політику держави.

Коли журналісти розпочали викриття цієї діяльності, реакція системи була швидкою. Дружина посадовця, адвокат Наталія Горбаль, направила адвокатський запит, який за формою і тоном більше нагадував спробу юридичного тиску, ніж професійне прагнення до роз’яснення. Паралельно директор Інституту міжнародних відносин Валерій Копійка зайняв позицію повного мовчання, фактично забезпечуючи управлінське прикриття ситуації.

Втім, спроби зупинити публічний розголос не дали результату. У судовому порядку було отримано чотири ухвали слідчих суддів, які зобов’язують правоохоронні органи розпочати досудові розслідування. Таким чином, історія вийшла за межі публічної дискусії й перейшла у правову площину.

Наразі подальший розвиток подій залежить від дій територіальних управлінь Бюро економічної безпеки, Державного бюро розслідувань, Національної поліції та Служби безпеки України у Львівській області. Саме вони мають дати відповідь на питання, чи стала благодійність ширмою для непрозорих фінансових схем у безпосередній близькості до Національного банку.

В українському суспільстві дедалі виразніше окреслюється особлива соціальна група — люди, які завершують державну службу у віці, коли більшість громадян лише набирає професійних обертів. Йдеться про прокурорів, суддів, представників силових структур, котрі завдяки спеціальним нормам законодавства отримують право на пенсію значно раніше за загальноприйнятий вік.

Це явище викликає гострі дискусії, адже розмір таких виплат часто не просто перевищує середню пенсію по країні, а різниться з нею у рази й навіть у десятки разів. На тлі мізерних доходів більшості літніх людей, які пропрацювали десятиліттями, такі суми виглядають як окрема фінансова реальність, недосяжна для пересічного громадянина.

Формально Казак має другу групу інвалідності, однак отримує пенсію не лише через це, а й за вислугу років. За законодавчими лазівками прокурори можуть оформлювати такі виплати, маючи 20–25 років стажу, з яких частина — робота в прокуратурі. При цьому через суди вони часто домагаються застосування старішого закону 1991 року, який передбачає значно вигідніші умови — 80–90% від зарплати замість 60%.

За даними Пенсійного фонду, середній вік виходу прокурорів на пенсію за вислугу років — 47 років. Водночас є й ті, кому ще немає 40. Часто вони продовжують працювати та одночасно отримують і зарплату, і пенсію. Загалом в Україні понад 5,7 тис. прокурорів мають такі виплати, більше двох тисяч із них — діючі працівники.

Схожі пільги мають і судді, військові, правоохоронці, «чорнобильці» та працівники небезпечних виробництв. У грудні 2025 року в Україні нараховувалося 7,6 тис. осіб, які отримували пенсію у віці до 45 років.

Окрема проблема — розмір таких виплат. Середнє довічне грошове утримання судді перевищує 112 тис. грн, а максимальні суми сягають 390 тис. грн на місяць. Попри законодавчий ліміт у десять прожиткових мінімумів (близько 26 тис. грн), тисячі спецпенсіонерів через суди добиваються нарахувань без обмежень.

У січні–вересні 2025 року на спецпенсії витратили понад 127 млрд грн, а за рік сума сягнула приблизно 170 млрд. Отримувачів — 1,3 млн осіб. При цьому через судові рішення утворилася заборгованість Пенсійного фонду ще на 85,5 млрд грн.

Уряд визнає проблему та готує зміни. Попередня концепція реформи передбачала створення професійних накопичувальних фондів, щоб спецпенсії фінансувалися не з податків усіх громадян, а з додаткових внесків самих роботодавців і працівників. Однак нове керівництво Мінсоцполітики пропонує інший підхід — підвищений ЄСВ для пільгових професій, але без повноцінної накопичувальної системи.

Економісти застерігають: без системних змін солідарний рівень і надалі нестиме дедалі більше навантаження. Адже поки пересічні українці працюють до 60 років і отримують 30–40% від зарплати, окремі категорії можуть ставати пенсіонерами у 30–40 років із виплатами у сотні тисяч гривень.

тему або сферу (про що саме текст);

для кого він призначений (клієнти, партнери, широка аудиторія тощо);

Передачу неправомірної вигоди задокументували правоохоронці. Під час отримання 5 тисяч доларів фігуранта затримали.

Крім спроби підкупу, слідство інкримінує посадовцю низку екологічних та службових правопорушень. За версією правоохоронців, перебуваючи раніше на посаді директора комунального підприємства міськради, упродовж 2020–2025 років він допустив систематичне складування твердих побутових відходів за межами офіційного полігону — на сусідній земельній ділянці площею понад 4,5 гектара.

Унаслідок цього відбулося засмічення та забруднення земель, що створило загрозу довкіллю. Державі завдано матеріальної шкоди на суму понад 6 мільйонів гривень.

Посадовцю повідомили про підозру одразу за кількома статтями Кримінального кодексу України: надання неправомірної вигоди службовій особі, забруднення земель та службова недбалість, що спричинила тяжкі наслідки.

Наразі суд обрав йому запобіжний захід. Досудове розслідування триває.

Телеведуча Ольга Фреймут знову стала центром уваги, опублікувавши серію атмосферних світлин разом із молодшою сестрою Юлією. Ця фотосесія виявилася справжньою несподіванкою для шанувальників, адже Юлія майже не з’являється у публічному просторі, а спільні знімки родини Фреймут завжди викликають особливий інтерес.

За геолокацією можна зрозуміти, що фотозйомка проходила у Лісабоні, що додало кадрам особливого колориту та романтичної атмосфери. Ольга постала перед камерою у стильних образах, гармонійно поєднуючи елегантність і невимушеність. Її сестра Юлія, хоч і залишалася більш стриманою на фоні яскравої публічної особистості, виглядала природно та світло, що підкреслило гармонію між сестрами.

Один з найбільш помітних образів — довга чорна сукня на тонких бретельках, яка акцентує мініатюрну фігуру Фреймут. На інших кадрах вона з’являється у більш відвертому вбранні з глибоким вирізом на спині, демонструючи витончену жіночність без надмірної провокативності.

Окрему увагу привернула молодша сестра ведучої — Юлія Фреймут. Вона надзвичайно схожа на Ольгу, але веде значно більш закритий спосіб життя. У фотосесії Юлія постає в елегантній довгій сукні, доповнюючи загальну стилістику зйомки. Спільні кадри сестер створюють відчуття інтимності та тепла, підкреслюючи їхню близькість.

Серед опублікованих знімків також є фото, де сестри сидять за столом і дивляться одна на одну, що додає серії не лише глянцевої, а й емоційної глибини. Шанувальники в коментарях відзначили природність образів, схожість сестер і витончену подачу без зайвого пафосу.

Із Києва до Закарпатської області одночасно вирушили дві перевірочні групи після того, як до виконання службових обов’язків повернувся колишній керівник обласного територіального центру комплектування Андрій Савчук. Його поява на роботі після тривалого лікарняного збіглася з початком процедури передачі посади, однак замість спокійного завершення каденції ситуація набула резонансу через низку неврегульованих організаційних моментів і підозр, що мають ознаки кримінальних порушень.

За інформацією з поінформованих джерел, Савчук перебував на лікарняному з 7 січня, що фактично призупинило формальне звільнення та ускладнило процес передання справ новому керівництву. Така пауза, як стверджують співрозмовники, дозволила відкласти ухвалення кадрових рішень, водночас накопичивши ще більше запитань до роботи обласного ТЦК за попередній період. Після повернення посадовця до служби активізувалися внутрішні механізми контролю, а увага з боку центральних органів управління помітно зросла.

Перша має провести стандартну процедуру прийому-передачі: підрозділи складають акти за своїми напрямками, відбувається звірка майна та документації, після чого фіксується завершення каденції керівника.

Друга комісія покликана перевірити стан мобілізаційної роботи в регіоні. Її очолює бригадний генерал Юрій Ральцев, якого в військових колах пов’язують із підтримкою Савчука. За даними співрозмовників, про інспекцію працівників попередили заздалегідь, роботу перевели у посилений режим, а показники мобілізації доручили «підтягнути». У такому форматі перевірка, за оцінками джерел, більше нагадує підготовлений аудит, ніж реальну оцінку ситуації.

Паралельно триває інша лінія подій. За інформацією з правоохоронних органів, СБУ готує процесуальні рішення щодо Андрія Савчука. Йдеться про можливе повідомлення про підозру за фактом незаконного утримання людей. Саме цим, за словами співрозмовників, пояснюють його тривалу відсутність на роботі. Очікується, що юридичні кроки можуть відбутися найближчим часом.

Постать керівника перевірки також викликає дискусії. Юрій Ральцев має тривалий досвід служби у системі військкоматів та ТЦК. Водночас у професійному середовищі його кар’єрне зростання оцінюють неоднозначно. Раніше НАЗК повідомляло про виявлення у його декларації недостовірних даних і необґрунтованих активів, зокрема щодо значних фінансових операцій, задекларованих як подарунки.

Таким чином, ситуація навколо Закарпатського ТЦК поєднує одразу кілька складових: формальну передачу посади, показову перевірку мобілізації та можливі кримінальні провадження. Чи призведе це до реальних кадрових та правових наслідків, стане зрозуміло після завершення роботи комісій і рішень правоохоронців.

На тлі гучних інформаційних повідомлень про гуманітарну допомогу з боку Азербайджану та символічне перетворення автозаправних комплексів SOCAR на «пункти незламності» формується позитивний публічний образ компанії, що активно підтримує Україну в умовах війни. Водночас за межами широкого медійного фокусу розгортається інший процес, значно менш помітний, але не менш важливий з точки зору державних інтересів. Йдеться про діяльність компанії «Торговий дім Сокар Україна» у сфері великих державних закупівель, які потребують уважного аналізу з позицій економіки, етики та безпеки.

Офіційно компанія позиціонує себе як надійний партнер держави, здатний стабільно забезпечувати постачання пального та інших ресурсів у критичний для країни період. Проте умови окремих контрактів, обсяги фінансування та обмежена конкуренція в тендерах викликають запитання щодо реальної вигоди для бюджету. У деяких випадках вартість закупівель виглядає завищеною порівняно з ринковими пропозиціями, а самі процедури — надмірно закритими для альтернативних постачальників.

Окрему увагу привертає походження пального, яке постачає переможець закупівлі. Дизельне пальне надходить з угорського нафтопереробного заводу, що входить до корпорації MOL. Цей факт набуває принципового значення з огляду на те, що Угорщина продовжує отримувати нафту з Російської Федерації через трубопровідну інфраструктуру, яка проходить територією України.

Навіть після запровадження санкцій проти окремих російських нафтових компаній, зокрема Лукойлу, постачання російської сировини не припинилося. Воно трансформувалося у складні логістичні та юридичні ланцюжки, де змінюються формальні продавці, але не джерело походження нафти. У результаті держава Україна через закупівлі стратегічної компанії фактично оплачує пальне, вироблене з російської сировини, причому за цінами, які перевищують пропозиції вітчизняного виробника.

Ситуація стає ще більш резонансною на тлі публічних заяв про розширення стратегічного партнерства між азербайджанською державною компанією SOCAR та російським Газпромом. Хоча представники азербайджанської сторони називають будь-які звинувачення у співпраці з країною-агресором безпідставними та медійною атакою, російські офіційні джерела відкрито повідомляють про нові домовленості та розширення співпраці.

У цьому контексті благодійні ініціативи — генератори, безкоштовна вода чи чай на автозаправках — виглядають радше інформаційною ширмою. Реальні фінансові потоки формуються не у волонтерських програмах, а в багатомільйонних державних контрактах, де кошти з українського бюджету через складні міжнародні ланцюги опиняються у системі, пов’язаній з економікою країни-агресора.

Питання полягає не лише у ціні дизельного пального чи формальному дотриманні санкційних обмежень. Йдеться про стратегічний вибір держави у воєнний час — чи може компанія з непрозорим ланцюгом постачання і зв’язками з партнерами Газпрому бути надійним постачальником для критичної інфраструктури України.

В Україні дедалі чіткіше усвідомлюють ризик того, що у разі потенційної мирної угоди країна може залишитися без реальних механізмів захисту від повторної агресії. Сам факт припинення бойових дій не означає настання стабільного миру, якщо не буде створено надійної системи стримування та відповідальності. Українське суспільство, держава і експертне середовище дедалі більше сходяться на думці, що мир без безпеки є лише паузою, а не вирішенням конфлікту.

Однією з ключових загроз вважається можливість реваншу з боку агресора, який може використати період формального миру для відновлення ресурсів, переозброєння та підготовки до нового етапу тиску. За відсутності чітко прописаних і гарантованих міжнародних зобов’язань будь-яка угода ризикує перетворитися на декларацію без практичної сили. Історичний досвід показує, що домовленості, які не мають механізмів примусу до виконання, швидко втрачають свою цінність.

Такий підхід передбачає створення численної армії мирного часу, масштабні інвестиції у сучасні військові технології, розвиток власного виробництва озброєнь і повну перебудову оборонного сектору. Мова йде про реформу системи закупівель, оновлення підходів до мобілізації та служби, технологічну модернізацію війська і стабільне фінансування оборони на роки вперед.

Потреба у власній системі стримування стає особливо актуальною на тлі того, що запрошення до НАТО — найбільш надійний для України варіант безпеки — наразі виключене. Без колективної оборони, передбаченої статтею 5 Альянсу, Україна змушена розраховувати на окремі двосторонні угоди, які не мають такої ж юридичної та політичної ваги. До того ж Росія вже відкрито сигналізує, що буде виступати проти будь-яких формальних гарантій безпеки для України.

Додаткову тривогу в Києві викликає непередбачуваність політики США. Різкі зміни позицій — від скепсису щодо цінності союзників до демонстративно теплих сигналів у бік Кремля — породжують сумніви в тому, що у разі порушення режиму припинення вогню Вашингтон буде готовий до жорстких дій. У цьому контексті дедалі частіше звучить думка, що розрахунок на зовнішній захист може виявитися фатальною помилкою.

План Б для України — опора на власні сили. Ключовим елементом цієї стратегії залишається велика армія. Під час мирних переговорів Київ наполягав на збереженні чисельності війська на рівні близько 800 тисяч осіб. Водночас потенційне перемир’я означатиме хвилю демобілізації, що створить колосальний виклик — як з точки зору комплектування, так і з точки зору фінансування.

Паралельно Україна робить ставку на технологічну перевагу. За час повномасштабної війни було сформовано цілу екосистему безпілотних систем, ракет, засобів радіоелектронної боротьби та перехоплення. Втім, самі технології не працюватимуть без зміни управлінських і організаційних підходів, а також без розвиненої оборонної промисловості та стійкого державного бюджету.

Юридично зобов’язуючі угоди про безпеку зі США та європейськими державами, а також можливе розміщення багатонаціональних сил так званої «коаліції бажаючих» залишаються важливими пунктами переговорів. Однак у Києві дедалі чіткіше наголошують: усе це може бути лише доповненням до власної армії, але не її заміною.

За такого сусідства Україна змушена виходити з реальності, в якій лише сильна, добре оснащена і фінансово забезпечена армія здатна гарантувати незалежність держави та не допустити повторення російської агресії.

Актор Тарас Цимбалюк поділився своїми відчуттями після участі у романтичному реаліті-шоу «Холостяк», відзначивши, що його сподівання щодо проєкту не повністю збіглися з тим, що він побачив насправді. Після завершення зйомок він провів ефір у Instagram, де відверто відповідав на запитання підписників і пояснював свій досвід участі.

Один із користувачів поцікавився, чи не вважає актор цей крок легковажним чи необдуманим. Тарас зазначив, що спочатку він ставився до проєкту серйозно і хотів знайти не просто романтичні емоції, а глибше знайомство з людьми, можливість зрозуміти себе та свої бажання. Проте реалії телевізійного шоу виявилися іншими: сценарії, монтаж та загальна атмосфера часто не відображали справжніх емоцій і подій, що створювало розбіжність між очікуванням та фактичним досвідом.

За словами артиста, перед стартом він мав значно більші сподівання на формат і співпрацю з командою. Він очікував більшого порозуміння з продюсерами та глибшого змісту проєкту. Проте вже після початку роботи його ставлення змінилося.

«Перед початком знімань у мене була глобальніша віра в цей проєкт: у повномасштабніше однодумство з продюсерами. Після старту, після знайомства з форматом знімання, відчуття до всього змінилися. Але все вже було на певних рейках», — поділився Цимбалюк.

Актор зазначив, що, попри певні розчарування, згадує і багато позитивних моментів. Він говорить про тепле спілкування з учасницями, дружню атмосферу та емоційні епізоди. Водночас підкреслює: «Холостяк» — це насамперед телевізійне шоу зі своїми правилами.

За його словами, процес знімань передбачав сценарій, щоденні брифінги, визначені типажі та ролі, а також обмеження у свободі дій. Саме це стало для нього несподіванкою.

«Ключове — це шоу, де є сценарій, щоденні брифи, типажі, амплуа, сюрпризи зранку. І, на превеликий жаль, свобода дій — геть не в усьому», — пояснив артист.

При цьому Цимбалюк не звинувачує творців проєкту. Він визнає, що головні питання має насамперед до себе, адже перед участю недостатньо глибоко вивчив формат і внутрішню кухню реаліті.

«Фундаментальні питання у мене тільки до самого себе. Ключове — на березі я недостатньо чітко дослідив скелет проєкту», — підсумував актор.