Чому в Україні неможливі справжні податкові реформи

Кожного разу, коли в Україні лунають розмови про «справедливу податкову систему», суспільство завмирає в очікуванні, а політики — у страху. Податкова реформа — одне з тих питань, яке роками залишається хронічно нерозв’язаним. І головна причина не у браку законопроєктів чи фахівців. Вона — у самому серці системи.

У 2018 році президент США Дональд Трамп ввів протекціоністські мита на імпорт китайської продукції. У відповідь ринки впали, а особистий статок самого Трампа скоротився на $500 мільйонів. Це ціна за політичне рішення в інтересах економіки США. В Україні такий сценарій — просто фантастика.

Жоден український чиновник чи депутат не ризикне ухвалити податкове рішення, яке вдарить по його бізнесу або бізнесу близького оточення.

Ось як виглядає нинішня податкова модель:

Експорт сировини: мита — нульові (виняток — металобрухт), ПДВ — відшкодовується в повному обсязі.
Імпорт: практично без обмежень, навіть у чутливих секторах, де страждає національний виробник.
Розкіш: жодного спеціального оподаткування. Елітні авто, яхти, багатоквартирні маєтки — все без «податку на багатство».
Рента за користування надрами: мізерні 1,5 млрд грн на рік, хоча йдеться про багатомільярдні обсяги ресурсів.

Хто виграє?

Вигоду отримують кілька фінансово-промислових груп, що контролюють експорт сировини — металів, аграрної продукції, руди. За оцінками, з 2014 року саме ці гравці вивели понад $50 млрд з країни, не створивши жодного стабілізаційного або резервного фонду.

Податок на прибуток для них — у середньому 18%, у той час як, наприклад, європейські нафтогіганти платять 25–30%. Ефект зрозумілий: олігархи багатіють, бюджет — бідніє.

Хто платить за «бенкет»?

Громадяни — через акцизи, зростання ПДВ і загальне підвищення цін.
Малий бізнес — через постійні загрози ліквідації спрощеної системи оподаткування та податковий тиск.

Тобто ті, хто не має ані офшорів, ані лобістів у парламенті, — платять найбільше.

Головний бар’єр до будь-якої реформи — Верховна Рада. Прогресивна шкала оподаткування — це удар по кишенях самих депутатів, міністрів та їхніх родин. Саме тому закони, які мали б змінити ситуацію, не проходять навіть перше читання.

Замість цього парламент розглядає зміни, які ударяють по найвразливіших: фопах, вчителях, медиках, пенсіонерах.

Це питання часто звучить у суспільстві. Відповідь проста: у Скандинавії еліти платять 45–60% податків, а в Україні — часто менше, ніж водій таксі, що працює в тіні.

Поки українська політична еліта не буде готова платити за правилами, які хоче встановити для інших, — податкова реформа залишатиметься лише гаслом. А державний бюджет — дірою, яку лататимуть коштом тих, у кого й так майже нічого не лишилось.