Микита Батюк: від мажора до альфонса – портрет свояка Миколи Тищенка

На тлі гучних інформаційних повідомлень про гуманітарну допомогу з боку Азербайджану та символічне перетворення автозаправних комплексів SOCAR на «пункти незламності» формується позитивний публічний образ компанії, що активно підтримує Україну в умовах війни. Водночас за межами широкого медійного фокусу розгортається інший процес, значно менш помітний, але не менш важливий з точки зору державних інтересів. Йдеться про діяльність компанії «Торговий дім Сокар Україна» у сфері великих державних закупівель, які потребують уважного аналізу з позицій економіки, етики та безпеки.

Офіційно компанія позиціонує себе як надійний партнер держави, здатний стабільно забезпечувати постачання пального та інших ресурсів у критичний для країни період. Проте умови окремих контрактів, обсяги фінансування та обмежена конкуренція в тендерах викликають запитання щодо реальної вигоди для бюджету. У деяких випадках вартість закупівель виглядає завищеною порівняно з ринковими пропозиціями, а самі процедури — надмірно закритими для альтернативних постачальників.

Окрему увагу привертає походження пального, яке постачає переможець закупівлі. Дизельне пальне надходить з угорського нафтопереробного заводу, що входить до корпорації MOL. Цей факт набуває принципового значення з огляду на те, що Угорщина продовжує отримувати нафту з Російської Федерації через трубопровідну інфраструктуру, яка проходить територією України.

Навіть після запровадження санкцій проти окремих російських нафтових компаній, зокрема Лукойлу, постачання російської сировини не припинилося. Воно трансформувалося у складні логістичні та юридичні ланцюжки, де змінюються формальні продавці, але не джерело походження нафти. У результаті держава Україна через закупівлі стратегічної компанії фактично оплачує пальне, вироблене з російської сировини, причому за цінами, які перевищують пропозиції вітчизняного виробника.

Ситуація стає ще більш резонансною на тлі публічних заяв про розширення стратегічного партнерства між азербайджанською державною компанією SOCAR та російським Газпромом. Хоча представники азербайджанської сторони називають будь-які звинувачення у співпраці з країною-агресором безпідставними та медійною атакою, російські офіційні джерела відкрито повідомляють про нові домовленості та розширення співпраці.

У цьому контексті благодійні ініціативи — генератори, безкоштовна вода чи чай на автозаправках — виглядають радше інформаційною ширмою. Реальні фінансові потоки формуються не у волонтерських програмах, а в багатомільйонних державних контрактах, де кошти з українського бюджету через складні міжнародні ланцюги опиняються у системі, пов’язаній з економікою країни-агресора.

Питання полягає не лише у ціні дизельного пального чи формальному дотриманні санкційних обмежень. Йдеться про стратегічний вибір держави у воєнний час — чи може компанія з непрозорим ланцюгом постачання і зв’язками з партнерами Газпрому бути надійним постачальником для критичної інфраструктури України.

Юрій Косюк є однією з найбільш помітних фігур українського аграрного сектору та засновником холдингу «Миронівський хлібопродукт» (МХП). Протягом приблизно двадцяти років він зумів вибудувати масштабний бізнес, що починався з переробки курятини, а згодом перетворився на вертикально інтегровану корпорацію з багатомільярдними оборотами, значним земельним банком і присутністю на міжнародних ринках. Його ім’я часто згадують у контексті підприємницького прориву, однак разом із досягненнями зростає й кількість дискусій щодо методів ведення бізнесу, управлінських рішень та взаємодії з державою.

Професійний шлях Косюка розпочинався далеко від аграрної галузі. На початку кар’єри він працював біржовим брокером, набуваючи досвіду у фінансових операціях та ринковій аналітиці. Паралельно він експериментував із різними комерційними напрямами, не всі з яких були однаково успішними. Саме цей період сформував його підхід до ризику, масштабування та пошуку ніш, здатних забезпечити довгострокове зростання.

До середини 2010-х років статки Косюка оцінювалися більш ніж у 1 млрд доларів, а земельний банк компанії сягнув майже 400 тисяч гектарів. За цим показником бізнесмен став одним із найбільших латифундистів країни. МХП фактично вибудував вертикально інтегровану модель — від вирощування зерна до виробництва готової продукції та експорту.

Разом із фінансовим зростанням з’явилися й суперечливі епізоди. Зокрема, увагу привертають події 2014 року, коли більшість українських компаній втрачали активи в анексованому Криму. Структури, пов’язані з МХП, змогли перереєструвати кримські аграрні підприємства за російським законодавством і зберегти операційну діяльність. Паралельно було проведено земельний обмін: близько 40 тисяч гектарів у Воронезькій області Росії компанія передала в обмін на приблизно 60 тисяч гектарів у західних регіонах України. У підсумку агрохолдинг отримав вигідніші за площею та розташуванням активи. Критики ставлять питання, чи були такі домовленості можливими без політичної підтримки.

Політична складова біографії Косюка також виглядає нетиповою для великого аграрія. У 2014 році він був призначений заступником глави Адміністрації президента з питань силового блоку, хоча не мав профільного досвіду в безпековій сфері. Згодом став радником президента Петра Порошенка. Після зміни влади бізнесмен зберіг консультативний статус уже при Володимирі Зеленському. Така сталість позицій за різних політичних команд свідчить про високий рівень впливу та доступу до центрів ухвалення рішень.

Окремий пласт репутаційних ризиків формують заяви та публікації в медіа й телеграм-каналах про неформальне оточення бізнесмена — закриті зустрічі та особисті контакти з представниками політики, силових структур і великого бізнесу. Ці твердження не мають судових підтверджень, однак їхня повторюваність створює токсичний інформаційний фон. Для публічної фігури, яка зберігає вплив на державну політику, навіть непрямі підозри можуть мати значні наслідки для довіри суспільства.

У підсумку історія Юрія Косюка — це не лише про ефективну бізнес-модель і аграрний успіх. Це також приклад того, як концентрація земельних ресурсів, фінансових можливостей і стійких політичних зв’язків формує паралельний центр впливу. Саме ця сукупність чинників, а не лише розміри статків, робить його постать предметом пильної уваги та суспільних запитів на прозорість.

Футбольний клуб «Карпати» зі Львова повідомив про кадрові зміни всередині команди, що стосуються її лідерської структури. Відтепер капітанську пов’язку довірено центральному захиснику, який став новим голосом роздягальні та ключовою фігурою на полі. Рішення було ухвалене тренерським штабом після детального аналізу як ігрових, так і особистісних якостей гравця.

У клубі підкреслюють, що новий капітан користується великою повагою серед партнерів по команді, вирізняється стабільною грою, холоднокровністю в обороні та вмінням брати відповідальність у вирішальні моменти матчів. Саме ці риси стали визначальними при виборі нового лідера, який має об’єднувати колектив і задавати тон як під час тренувального процесу, так і в офіційних поєдинках.

Віцекапітанами команди призначено Амбросія Чачуа та Едсона, який приєднався до «Карпат» узимку після переходу з «Руху». У клубі наголошують, що вибір нового капітана ґрунтується не лише на ігрових показниках, а й на авторитеті футболіста, його професійній поведінці та дисципліні в колективі.

Зміна капітана стала наслідком інциденту, що стався 7 лютого під час зборів у Іспанії. Перед контрольним матчем проти шведського ГАІКа Денис Мірошниченко звернувся до команди російською мовою, що викликало гостру внутрішню реакцію. Поєдинок завершився поразкою «Карпат» з рахунком 0:1, після чого дискусія всередині команди лише загострилася.

У пресслужбі клубу зазначили, що ухвалені кадрові рішення мають на меті посилення командного духу, підтримку внутрішньої дисципліни та підкреслення цінностей, яких дотримується клуб. Владислав Бабогло вже приступив до виконання обов’язків капітана та провів перші настанови для команди в новому статусі.

Міністерство оборони України оновило підхід до надання відстрочки від мобілізації, розширивши перелік категорій громадян, для яких вона подовжується без необхідності повторного звернення. Таке рішення спрямоване на зменшення бюрократичного навантаження та уникнення ситуацій, коли люди втрачають законні підстави для відстрочки лише через формальні строки дії документів.

Згідно з оновленими правилами, переважна більшість громадян, які раніше вже оформили відстрочку на законних підставах, можуть розраховувати на її автоматичне продовження. Йдеться приблизно про 90 відсотків випадків, коли всі необхідні дані вже наявні в державних реєстрах, а підстави для відстрочки залишаються чинними. Це стосується, зокрема, осіб із визначеними соціальними, сімейними або медичними обставинами, а також тих, чия діяльність має важливе значення для функціонування держави.

Раніше процедура продовження відстрочки вимагала від громадян регулярного збору паперових документів, особистих звернень до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки і тривалого очікування розгляду. Такий процес потрібно було повторювати кожні 90 днів, що створювало значне навантаження як для людей, так і для самих ТЦК.

Наразі у більшості випадків підстави для відстрочки перевіряються автоматично через державні реєстри. Якщо інформація підтверджується, відстрочка продовжується без участі громадянина, а відповідне оновлення відображається в застосунку «Резерв+». У випадках, коли автоматична перевірка неможлива через відсутність або застарілість даних, подання заяв здійснюється через ЦНАП. Прийом заяв з питань відстрочок безпосередньо у ТЦК та СП припинено.

До переліку нових категорій, для яких відстрочка тепер продовжується автоматично, увійшли батьки, які виховують тяжкохвору дитину без встановленої інвалідності, особи, що здійснюють догляд за тяжкохворим членом сім’ї, опікуни людей, визнаних недієздатними, громадяни, які мають чоловіка або дружину з інвалідністю третьої групи, а також особи, що доглядають за родичами другого чи третього ступеня спорідненості з інвалідністю. Автоматичне продовження також поширили на батьків, які самостійно виховують дитину до 18 років, та на вчителів закладів загальної середньої освіти.

Водночас автоматичне продовження зберігається і для категорій, визначених раніше. Йдеться про осіб з інвалідністю, громадян, тимчасово непридатних до військової служби, батьків дітей з інвалідністю, осіб, які мають чоловіка або дружину з інвалідністю першої чи другої групи, батьків трьох і більше дітей, студентів та аспірантів, працівників закладів вищої і професійної освіти, а також громадян, чиї близькі родичі загинули або зникли безвісти під час бойових дій, родичів Героїв України, осіб, звільнених з полону, і громадян, позбавлених свободи внаслідок збройної агресії.

Користувачі застосунку «Резерв+», для яких передбачене автоматичне продовження відстрочки, отримують push-сповіщення про заплановане оновлення, а після обробки даних — повідомлення про успішне продовження. Якщо сповіщення не надходить, це означає, що інформація у державних реєстрах є неповною або застарілою. У такому разі необхідно звернутися з підтвердними документами до будь-якого зручного ЦНАП.

Актор Тарас Цимбалюк поділився своїми відчуттями після участі у романтичному реаліті-шоу «Холостяк», відзначивши, що його сподівання щодо проєкту не повністю збіглися з тим, що він побачив насправді. Після завершення зйомок він провів ефір у Instagram, де відверто відповідав на запитання підписників і пояснював свій досвід участі.

Один із користувачів поцікавився, чи не вважає актор цей крок легковажним чи необдуманим. Тарас зазначив, що спочатку він ставився до проєкту серйозно і хотів знайти не просто романтичні емоції, а глибше знайомство з людьми, можливість зрозуміти себе та свої бажання. Проте реалії телевізійного шоу виявилися іншими: сценарії, монтаж та загальна атмосфера часто не відображали справжніх емоцій і подій, що створювало розбіжність між очікуванням та фактичним досвідом.

За словами артиста, перед стартом він мав значно більші сподівання на формат і співпрацю з командою. Він очікував більшого порозуміння з продюсерами та глибшого змісту проєкту. Проте вже після початку роботи його ставлення змінилося.

«Перед початком знімань у мене була глобальніша віра в цей проєкт: у повномасштабніше однодумство з продюсерами. Після старту, після знайомства з форматом знімання, відчуття до всього змінилися. Але все вже було на певних рейках», — поділився Цимбалюк.

Актор зазначив, що, попри певні розчарування, згадує і багато позитивних моментів. Він говорить про тепле спілкування з учасницями, дружню атмосферу та емоційні епізоди. Водночас підкреслює: «Холостяк» — це насамперед телевізійне шоу зі своїми правилами.

За його словами, процес знімань передбачав сценарій, щоденні брифінги, визначені типажі та ролі, а також обмеження у свободі дій. Саме це стало для нього несподіванкою.

«Ключове — це шоу, де є сценарій, щоденні брифи, типажі, амплуа, сюрпризи зранку. І, на превеликий жаль, свобода дій — геть не в усьому», — пояснив артист.

При цьому Цимбалюк не звинувачує творців проєкту. Він визнає, що головні питання має насамперед до себе, адже перед участю недостатньо глибоко вивчив формат і внутрішню кухню реаліті.

«Фундаментальні питання у мене тільки до самого себе. Ключове — на березі я недостатньо чітко дослідив скелет проєкту», — підсумував актор.

Закупівлі безпілотних літальних апаратів для Збройних сил України у 2024–2025 роках відбувалися в межах системи, яка від самого початку була ізольована від публічного нагляду, відкритих тендерів і реальної конкуренції між виробниками. Такий підхід формувався під гаслом оперативності та безпеки, однак на практиці призвів до низки системних проблем, що безпосередньо вплинули на боєздатність підрозділів на передовій.

Основою цієї моделі стали прямі контракти, укладені через відповідні державні агентства, які отримали широкі повноваження без достатніх механізмів стримування і противаг. Відсутність конкурентних процедур означала, що ринок був фактично закритий для багатьох українських виробників, які могли запропонувати ефективніші або дешевші рішення. У результаті постачання часто концентрувалися навколо обмеженого кола компаній, що знижувало гнучкість і адаптивність системи в умовах швидких змін на полі бою.

Тривожним сигналом для ринку стала нещодавня термінова комунікація з боку АОЗ, яке почало з’ясовувати у виробників можливість постачання великих партій дронів у лютому–березні. З урахуванням того, що постачання ключових компонентів з Китаю займає до півтора місяця, такі строки є реалістичними лише для компаній, які заздалегідь знали про майбутні замовлення і підготували виробничі запаси. У 2024 році за схожою схемою один із виробників отримав замовлення на мільярди гривень на FPV-дрони, які виявилися дорогими та не отримали підтримки з боку військових через низьку якість.

Ситуація ускладнюється відсутністю системного стратегічного планування. У 2025 році Генеральний штаб і Міністерство оборони так і не змогли чітко сформувати замовлення на 2026 рік — з визначенням конкретних типів дронів, їхньої кількості та технічних характеристик. З одного боку, спостерігається лобіювання дорогих і високоприбуткових виробів із сумнівною бойовою ефективністю. З іншого — існує рейтинг дронів, сформований командою Мінцифри, який базується на реальному досвіді військових і показує, які системи справді працюють на фронті. Ці позиції часто не збігаються з дронами, що просуваються в межах закритих контрактів.

У результаті було ухвалене негласне рішення не укладати довгострокові системні контракти, що призвело до зриву планових постачань. Тепер новій команді Мінцифри доводиться в авральному режимі намагатися компенсувати цей провал, щоб уникнути фактичного дефіциту безпілотників у бойових підрозділах.

За інформацією журналістів, окрім термінових двомісячних контрактів, Агентство оборонних закупівель готується провести опитування виробників щодо їхніх можливостей постачання дронів на шестимісячний період. Такий горизонт дозволив би компаніям завчасно закуповувати комплектуючі та пропонувати більш конкурентні ціни. Водночас відмова від укладання шестимісячних контрактів може свідчити про те, що короткі термінові замовлення розподіляються між заздалегідь визначеним колом виробників.

Підстави для таких підозр пов’язані із закритістю процесу формування потреб армії. Запити надходять із підрозділів до Генштабу, де обмежене коло посадовців разом із Міністерством оборони визначає типи дронів, обсяги та цінові параметри. Фактичну вартість продукції пропонує сам виробник, отримуючи формальний висновок про «ринковість», після чого до неї додається офіційна маржа. Хто саме затверджує остаточну номенклатуру і ціни при контрактах на мільярди гривень, публічно не розкривається.

Оцінка якості дронів і відповідності заявленим характеристикам здійснюється різними комісіями. За даними джерел, одні й ті самі вироби можуть бути відхилені через невідповідність технічним параметрам, але паралельно схвалені іншими структурами без додаткових зауважень. Компанії, які не мають можливості вести неформальні переговори, ризикують бути витісненими з ринку незалежно від фактичної ефективності їхніх розробок на фронті.

На цьому тлі деякі іноземні донори, за інформацією джерел, надають допомогу ЗСУ, обходячи державну систему закупівель. Фінансування спрямовується напряму українським виробникам тих дронів, які реально використовуються бойовими підрозділами. Попит у таких випадках формується не формальними звітами, а безпосереднім спілкуванням з військовими та поїздками на передову.

Адміністрація президента США Дональда Трампа запроваджує нову стратегію зовнішньої політики, в якій основну роль у міжнародних переговорах виконують не традиційні дипломати, а високопрофесійні військові керівники. Відзначаючи цей значущий крок, варто зазначити, що вперше у історії американські військові керівники активно залучаються до переговорів з ключовими геополітичними акторами, такими як Росія та Іран. Цей підхід змінює традиційну модель дипломатії, де військові та політики зазвичай мають обмежену роль у веденні міжнародних діалогів.

Трампова адміністрація розглядає такі зміни як відповідь на динамічні виклики сучасного світу, де традиційні методи дипломатії часто не дають бажаного результату. Невизначеність у міжнародних відносинах, зокрема в контексті ядерних загроз та регіональних конфліктів, вимагає від США нової стратегії, орієнтованої на швидку та рішучу реакцію, яку можуть забезпечити військові лідери з їхнім досвідом і стратегічним мисленням.

Ключову роль у контактах щодо можливого завершення війни Росії проти України відіграє міністр армії США Ден Дрісколл. Він підтримує постійний зв’язок з українською владою між раундами переговорів та фактично виконує функцію координатора між Києвом і Вашингтоном. Через нього відбувається комунікація з оточенням Трампа та спеціальними представниками Білого дому, що дозволяє зберігати безперервність переговорного процесу.

Окрему увагу привернула участь у переговорах в Абу-Дабі генерала Алексуса Грінкевича, який очолює Європейське командування США та одночасно є верховним головнокомандувачем сил НАТО в Європі. Його присутність розцінюють як спробу відновити прямий військовий контакт із Кремлем і забезпечити постійний канал спілкування між військовими структурами сторін у контексті можливого припинення бойових дій.

Паралельно Сполучені Штати вперше залучили до непрямих переговорів з Іраном командувача Центрального командування США адмірала Бреда Купера. Переговори відбулися в Омані, а поява адмірала у парадній формі стала демонстративним сигналом про готовність США посилювати військову присутність у регіоні у разі провалу дипломатичних зусиль.

Аналітики вважають, що залучення військових до переговорів замість професійних дипломатів свідчить про системний зсув у зовнішній політиці США. Білий дім робить ставку на швидкість ухвалення рішень, тиск і поєднання політичних домовленостей із силовим фактором, що різко відрізняється від традиційної дипломатичної моделі.

Черговий раунд переговорів щодо припинення війни в Україні відбувся на початку лютого в Об’єднаних Арабських Еміратах. За підсумками зустрічей сторони обговорювали механізми реалізації режиму припинення вогню та можливі формати контролю за дотриманням тиші. Водночас істотного прогресу з ключового питання — контролю над окупованими територіями Донбасу — досягти не вдалося. Єдиним практичним результатом переговорів став обмін військовополоненими.